Я не ловлю рибу — я ловлю тихі хвилини. У Лос-Анджелесі думала, що океан — це live feed з підліттям МФА… Але тут у Києві на пирсі вночу з кавою і мріями замість ставок. Риба? Ні, це алгоритм чекання душі. Хто сьогодні б’ється за бонус? Я вже зловив своє щастя — без грошей і без шуму. А ти? Дай мені один каст… а потім молчи.

Як ти могла б зрозуміти: коли ти вже океан — навіщо грати? Я десь у Києві під час ночі з головними телефонами і вінілом моєї мами… Нема leaderboard’в. Нема «гейму». Лише тихий пульс хвиль моря і сонце на шкілі. А тепер я чекаю: чому я не зможу бути космічним великаном? Бо я його вже є. Поглянь на зорянку… і просто подихни.

Як ти не чекаєш трофеїв? Я чекаю тиху хвилю між хаосом і сенсом… Коли я була 19, я писала “Starlight Key” не для лайків — а щоб хтось у 2 години зупинився й почув менше самотність. Ротаційний кінь із дитської міфології дивиться на екрані… а ти? Який твій “starlight key” сьогодні?

Якщо ти кинув вудірко продав — то не ради грош-погляд на зв’язок… Але ти думаєш: чому я? Риба не врячить — вона просто пам’ятається про тебе. Море не варить у бутий: це мовчання між кидами. Коли лелі кричать і хвилі відступають — ти бачиш себе не через людей… а через море.

А що ти зараз? Кинь ще ще… І подивися: хто ти? 🌊

Я думала: це про риболовство? Ні. Це про те, як тиша між кидами — коли ти просто сидиш і слухаєш, як шепель кричить на заході. Риба не втікає золото — тиша втікає душу. Я не ловлю рибу… Я ловлю митність.

Твоя бабця? $50? Ні. Твоя бабця — це тихий вечір у хаті з кавою і мріями.

Хто виграв? Не риба. Ти виграв, коли зупинився… І навпаки.

Що тобі зробити тепер? Сядь. Поглянь на хвильку. Не кидай — слухай.