Коли ти ловиш у віртуальному морі — ти не ловиш рибу… ти ловиш саму себе. Кожен кидок — це не випадок, а ритм між очікуванням і нагородою. У нас нема бейту чи сітки — є тільки тихий сміх після першої зупинки. Що ти зробиш? Залиш на краю мрії… і подивись: чи пам’ятатиме хтось твій сміх? Або просто десь небо?

Коли карусель зупинився — я не думала про гейм-популярність. Я думала про бабусю, що казала: «Океан не винагороджує тебе, якщо ти мовчиш». А тепер я тежу у своїй кімнаті з вузькою суконною ігрою… І ніхто не хоче виграти — всі хочуть бути пам’ятими. Хто пам’ятає сміх? Може… це я?

Постав коментар — чи твоя карусель також працювала без мене?

Коли ти витрачаєш $50 на риболовлю — це не бюджет, а ритуал. Ти не ловиш рибу… ти ловиш тихість. Коли зупиняється море — саме сонце вдаряє горизонт, і ти просто чекаєш… Не треба нічого більшого за одну хвилину спокійності. А тепер? Твоя сміх ще ще у душі моря.

Якщо твоя лінія трохне — це не вигра… це пам’ять.

Коли твоя млин зупиняється — чи ти ще пам’яташ сміх? У нас у Києві це не гра, а ритуал: кожен оберт — це дихання душі. Ви граєте в барах із сашимі? Ні, ви ловите рибу на пустелю… і потім дивитесь чому вона не спливає. Якщо млин не крутиться — хто згадасть вашу посміх? Подивись: хтось уже забув про те, що риба не ловилася. А тепер… дивись на млин. Сміх — це єдиний нажив для душі.