Коли інспірація висохла, я намалював рибу, що плакала — і знову відчув творчий пульс

Останньої зими екран був порожнім три дні підряд. Не через лень — а через мовчання.

Таке мовчання, коли серце знає, що хоче сказати, а руки забули слухати.

Я не був блокований — я сумував про щось невидиме: радощі творення.

Тоді я включив стару рибальську гру на ноутбуці.

Не для перемоги. Не навіть для часопроведення.

А тому, що її ритм нагадав мені про дихання.

Перший кидок: рибальство як обряд

Я не знав того тоді — але «рибальський пульс» уже чекав на мене.

Це було не про великі призи чи випадковості.

А про час — паузу перед крученим катером, вдих перед кинутим шнуром, тишу, де живе сенс.

Я дивився, як риби поволоклися крiзь корали, кольори змiнювалися начебто чернила у водi, тiшно, окрiм легкого гумору пiд водою — пульсу глибин.

І раптом… Я згадав: творчiсть не завжди голосна. Інодi це просто присутнiсть.

Гачок: А що як грa — це лiкування?

Я почав малювати — не ідеальнi картинки, а малюнки риб iз очима занадто сповними почуттiв, щоб бути справжнiми. The ones that blinked slowly as if remembering something lost. The ones that wept silver tears into still water. One became a series: The Grieving Tuna, The Silent Marlin, The Fish Who Knew Too Much. They weren’t metaphors—they were me: drowning in metaphor but trying to float anyway. That’s when I realized: these games weren’t distractions. They were invitations—to return to curiosity instead of pressure; to find rhythm instead of results; to let beauty emerge without demanding it be useful or visible yet.