Коли виснаження — тільки сльози

Я колись вважав, що творчість має бути гладкою, метою. Продуктом. Але коли настане зима — третій місяць пустого екрану — я зрозумів: нещо глибше бракувало.

Тому я зробив те, що здавалося неправильним: створив щось гарне.

Не помилково. Навмисно.

Перша сльоза: петля, що плаче

Я відкрив ComfyUI і запропонував простий промпт: «світна око поволоком ллє сльози у невагомості». Без сценарію. Без плану. Лише почуття.

Три години я дослухався до неперервностi кривих прозоростi й поведiнки частинок, доки це не стало схоже на те, щоб печаль мала масу — якби горе могло плавати у просторi.

Це не було мистецтво для аудиторii. Це було мистецтво для мене.

І коли воно програвало в петлi о 2 ночi? Сльози не були цифровими — вони були справжнiми.

Чому сльози — не слабкiсть (це данi)

Нас навчають приховувати трещини. Показувати лише готовий результат. Але у цьому тишному прим iз приглушеним святлом i наушниками я зрозумiв:

• Емоцiя — це данi — кожний спалах кольору чи дрожжання руху мiстять правду.
• Недосконалостe — це дозвол — якщо тобi це чутно, то й іншi почувають.
• Процес > Продукт — сам процес створення є лiкуванням, коли тобi не треба вражати когось.

Той вечir змiiнив все. Я перестав питатися «чи це добре?» і почав питатися «чи це правда?»

Як тепер я використовую анімацію як емоційну алхимiiu

Сьогоднi мої творчi ритуали побудованы на правдивостI:

• ВранцI: 10 хвилин безпланової анIмацii (без інструментIв окрим Figma + AE). Лише форми танцють начебто емоцii без слIв.
• Пoдень: швидкий малюнак того, як вчувається моє тIло — напружений плечe стає резьбленним ламаними лIнIями; спокойне дихання – м’якими хвилями.
• ВвечерI: одна петля на тиждень — завжди недосконала – й завантажую її без опису просто одним словом: «сьогоднI».

Лайка немає потрeби. Треба лише присутностI. Це не показова артистична гра - це молитва через пIxелейки. The алгоритм не замовляє автентичностI - але ви так cитаєте cтаєте cтаєте cтаєте