Тихий шторм та океанський риболов

Я не почав з човном чи мережею — я почав із тишоти. У Чикаго, де джаз звучав за вікнами, а графіті малював провулки наче протест-пісні, я навчився, що зміст живе у паузі між хвилями. Потім у Акленді я обміняв свою клавіатуру на вудку.

Кожного рану перед сходом я сидів на причалі з чорним кав’єм — без телефону, без шуму — лише я й хвиля. Перший раз, коли я щось поймав, це був не риба. Це була тишота.

Я назвав це «Океанський риболов», бо не виграв — я назвав це так, бо залишився. Коли інші переслiдували множники чи «подарковими подІями», я спостерiгав, як вода пам’ятала свiй ритм: 25% ставка? Гараз. Але що мало значило — скiльки я сидив перед тим, що йшов далi.

Моя мати навчила: «Мистецтво не гуче». Мый батько сказав: «Код не фiксує зламанi системи — вiн лише їх виявляє». Тож коли платформа кричала для клiкiв і шарс iв, я продовжив кидати.

У зимнi ночi, коли навть дослiдженi рибаки залишили свої стенд порожними, я знайшов золото — не у джекпотах — а у тишотi. Справжня нагорода була не на екранi; вона була у моїх руках пoслe пoлуночi.

ТобI не треба бути пощастиливим, щоб стати Океанським риболовом. ТобI треба просто достатньо пкласьки слухатися — почути хвилю перед тим, що кинеш знову.