Ніч, що не хочеться закінчуватися

Я пам’ятаю одну зимову вечірню — коли міські світла розмазалися в золотисті смуги, а повітря пахло мокрою асфальтом і далеким смиком сміху. Я сидів на балконі з чашкою чаю, який уже охолив, дивлячись, як небо переходило в фуксію, потім у темно-синє.

Я не хотів повертатися всередину.

Не тому що уникав чогось — а тому що саме цей момент був для мене приналежністю.

Тиха протест проти сну

Нас навчили: сумнозв’язання — це провал. Якщо ти важкий о двадцяти двох годинах — значить, щось не так.

Але що, якщо твоє безсоння — не помилка? Що, як воно — шепот душевного голосу: Залишайся тут. Це святиня?

У моєму життї цими годинами немає втрати часу. Це час, коли я пишу листи, котрим навряд хто прочитає; малюю ідеї у полях; просто сиджу з думками, що не потребують вирiшень.

Правда? Ми не занадто чутливi. Ми занадто справжнi.

І інодi… просто хотiти залишатись назавжди — це не уникання. Це прив’язанiсть.

Коли розум стає домом

Колись я подiлився цим з другом за кавoю: «Менi найбiльше сподобається там, де я нe намагаюсь бути щасливим». Вона трохи посмiхнулася: «Це нагадує кохання».

Можливо й справдi.

Тому що коли ми перестаємо грати веселку для інших — і дозволяємо собi просто бути в своїй хаотичнiй емоцionalностi — ми починаємо знайомитись з собoю.

Це не про те, щоб все поправити. Це про те, щоб прийти до себе з правдою — навть коли болить.

Цей ритм пробудженостi? Це не протести проти сну. Це акт довери до себе.