Як одна кнопка зробила моє серце стрибати, наче риба у глибині

Я прийшов сюди не ловити рибу — я прийшов ловити митни.

Виріс у Брукліні, спостерігаючи, як мама плетла історії океанського ритму — її руки рухали наче хвилі на нічному причалі, шеплячи джаз у тишах. Вона казала: «Море не цік, чи ти щасливий… воно цік, чи ти присутній». Ось як я навчився: перемога — не про RNG чи RTP. Це про дихання.

Кнопка? Її навряд чи мали кликати.

У моїй першої гральному студіо ми створили механіку ловлени риби, що не вимагала виловлювань — вона вимагала биття серця. «Ключ до ловлени»? Маленький перемикач, що зупиняє час пiд час киду. Не тому що риба розумна — а тому що ти є.

Слава ловлени — не про трофеї. Це про те, ким ти стаєшся, колись нiхто не дивить.

Я бачив гравця плачу пiсля першого золотого краба пiд мiсячним свiтлом — не через те, що вони виграли 1000 доларiв, а через п’ять секунд, колись вони згадали голос бабусi: «Продовжуй».

Твiй ритм не порушений алгоритмами.

Його формують паузи мiж кидами. Тим самею, як твої руки дрижать перед намотуванням. Тим обрання коралу над хаосом — навть колись шанси низькi.