Чи відчував ти самотність океану під час тихого спіймання?

Все почалося з одного киду.

Менi було двадцять два, коли я сидів на старенькому човнi в гаванi — не як рибалка, а як людина, що шукала мовчання. Океан не говорив. Він просто дихав. Я думала: чи можу щось зловити, чи вона назове мене назад.

Бюджет нїколи не був у доларах.

Я витрачала п’ятдесят центiв за кид. Не для перемоги — а щоб почути вітер, що шепе моє ім’я як стару пiсню. Моя мама кличе кожну недiлю вечора. Вона запитує: “Ти гараз?” Я не вiдповiдаю. Але я спостерiгаю за хвилями.

Смерть не машина.

Їх називають “гембленгом”. Але я називаю це молитвою. Кожен кид леса — триматися за щось дике — щось, що чекає бути побаченим, але не взятим. У цих тридцяти хвилинах жодна риба не прийшла… але я залишився багатшим.

Я навчилася цьому: самотність не порожна.

Вона повна — солоним повтром, сумерковими варями й далекими важками, що кричать над бетонним причам. Моя бабусь сказала: “Океан не обирає твоєї долини — ти обираєш свою”. Тож я кинув знову.

Тобi не потрiбно бути королем.

Тобi потрiбно просто з’являтися — з тихим мужеством — і дозволити хвилям нагадатися: ти не один.